Бо коли події, мінливі в своїй суті, ставлять нам питання, справедливість, що є незмінна, вимагає од нас відповіди.
За хмаркою, що кидає на нас свою тінь, є зірка, що дає нам своє сяйво.
І однаково ми не можемо уникнути ні світла, ні тіни.
Це був неначе допит.
Ґовен ніби був на суді перед кимсь.
Перед кимсь страшним. Перед своїм сумлінням.
Ґовен почував, що все в ньому вагалось. Його найтвердіші переконання, його найвірніші обіцянки, його безодмінні постанови, — все похитнулося в глибинах його волі.
Буває тремтіння душі.
Що більше він обмірковував те, що допіру бачив, то більше почував себе стурбованим.
Ґовен республіканець, гадав, що він знає, і знав правду. Тепер виявилася вища правда. Понад правдою революційною є правда людська.
Того, що відбувалося, не можна було обминути; подія була поважна; Ґовен становив її частину; він був у ній, він не міг з неї вийти; і хоч Сімурден сказав йому: «Це тебе не торкається», він почував щось подібне до того, що має почувати дерево в ту хвилину, як його відривають від кореня.
Кожна людина має ґрунт; хитання того ґрунту викликає глибоке зворушення; Ґовен почував таке зворушення.
Він стискав голову обома руками, ніби для того, щоб звідти витиснути правду. Визначити такий стан виразно було не легко; спростити складне — нема нічого трудніщого за цеє. Перед ним були жахні цифри, їх треба було підрахувати; підрахувати долю, яка запаморока! Він теє пробував; він намагався здати собі справу; він робив зусилля зібрати свої думки, дисциплінувати опір, що почував у собі, переглянути знову факти.
371
