мент, як він передавав її Радубові, його душа, така горда та темна, була осяяна її невинністю, й старий поцілував дитину.
— Це дівчатко, — сказали салдати.
І Жоржета в свою чергу, з рук до рук, спустилася до землі серед радісних вигуків. Всі плескали в долоні, тупотіли ногами. Старі гренадери ридали, а вона усміхалася до них.
Мати була коло підніжжя драбини, задихана, напівнепритомна, сп'яніла від цих несподіванок, що перенесли її з пекла просто до раю. Занадто велика радість теж прибиває серце. Вона простягла руки, вхопила спочатку Товстого Алена, потім Рене-Жана, потім Жоржету, вкривала поцілунками їх всіх всуміш, потім вона голосно засміялася й впала непритомна.
Навкруги кричали:
— Всіх врятовано!
Справді було врятовано всіх, крім старого. Але ніхто про те не думав, може й навіть він сам. Він стояв кілька хвилин замислений коло вікна, ніби хотів дати час вогняній безодні зважитись на щось. Потім, непоспішаючись, помалу, гордовито, він переступив через підвіконня й, не обертаючись, випростаний, високий, притулившися спиною до щаблів, маючи по-за собою пожежу, а попереду безодню, він почав спускатися по драбині мовчки, з величністю привида. Ті, що були ще на драбині, кинулися вниз, всі присутні тремтіли й відступалися перед цією людиною, що йшла згори, з якимсь святобливим жахом, як перед якимсь привиддям. А він тимчасом велично поринав у темряву, що була перед ним, і в той час, як присутні відступалися, він наближався до них. В його мармуровій блідості не було жадної зморшки, в його очах привида — жодного блиску: за кожним кроком, яким він наближався до тих людей, що їх перелякані зіниці не відривалися від нього, в темряві він здавався все більшим; драбина тремтіла й
366
