підпори, на дно рову. Радуб, стоячи внизу, схвильований, простяг руку, підхопив драбину, стиснув її руками й скрикнув: — Хай живе республіка!
Маркіз відповів: — Хай живе король!
Радуб буркнув: — Ти можеш кричати, що хочеш, і казати всякі дурниці, бо ти сам господь бог.
Драбину поставили; звязок поміж залею в полум'ї й землею налагоджено; двадцять душ з Радубом на чолі прибігли й за одну хвилину поставали на драбині знизу до верху, притулившись спинами до щаблів, як мулярі, що підіймають і спускають каміння. Таким чином на драбині з дерева, утворилася драбина з людей. Радуб зліз на самий верх і досяг вікна. Він стояв там обличчям до пожежі.
Невеличка армія, розсипана поміж вересом та по схилах, схвильована всіма почуттями одразу, поспішилася на височину, до рову, на площину коло вежі.
Маркіз знову зник, потім з'явився, несучи одну дитину.
Всі почали гучно плескати в долоні.
Перша дитина, що маркіз навмання схопив, був Товстий Ален.
Він кричав: — Я боюся.
Маркіз дав Товстого Алена Радубові, що передав його позад себе й нижче себе салдатові, а той знов иншому, і в той час, як Товстий Ален, переляканий і не перестаючи кричати, переходив з рук до рук аж до кінця драбини, маркіз на хвилину відійшов од вікна і вернувся знову вже з Рене-Жаном, що опинався й плакав і навіть ударив Радуба в той час, як маркіз передавав його сержантові.
Маркіз знов вернувся до залі, повної полум'я. Жоржета залишалася там сама. Вона усміхалася. Маркіз, цей чоловік з граниту, почув, щось вогке в очах. Він спитав: — Як тебе звуть? — Ожета, — сказала вона.
Він взяв її на руки; вона все усміхалася; в той мо-
365
