не, що надавало Мішелі Флешар сили йти вгору, було те, що вона увесь час мала перед очима вежу.
Вона бачила, як та вежа помалу більшала.
Приглушені звуки й бліде світло, що йшли від башти, иноді, як ми вже казали, мали перестанки; вони переривалися, потім починалися знову, загадуючи болісну загдку нещасливій, скорботній матері.
Раптом вони припинилися; все згасло, — і світло, і звуки. Настала хвилина цілковитої тиші, якогось могильного спокою.
В цей саме час Мішель Флешар досягла краю височини.
Вона помітила у себе під ногами рова, дно його губилося в блідій нічній темряві; недалеко від себе, на самій височині вона побачила якусь купу коліс, спадів, стрільниць, то була гарматна батарея; а просто перед нею, невиразно освітлена засвіченими батарейними ґнотами, здіймалася величезна будівля, що ніби була зроблена з темряви чорнішої, ніж вся инша темрява, що була навкруги неї.
Та будівля складалася з мосту, що його арки спускалися в рів, із чогось, ніби замку, що здіймається на цьому мості; і замок і міст тулилися до якоїсь високої темної круглости; то була вежа, що до неї так здалека йшла цяя мати.
Крізь вікна було видко світло, що переходило туди й сюди, а гамір, що йшов звідти, виявляв, що там була ціла юрба людей.
Коло батареї містився табор, і Мішель Флешар побачила вартових; але її ніхто не помітив серед темряви та густого чагарнику.
Вона дійшла до краю височини, майже до самого мосту, і їй здавалося, що вона може торкнути його рукою; але глибина рову відділяла її від нього. Мішель Флешар відріжняла в сутіні три поверхи мостового замку. Вона стояла нерухомо не знати скільки, бо свідомість часу зникла з її розуму; стояла скам'яніла й
354
