чистому морі, були тільки вдвох, що я хотів убити вас, що ви були мій пан, що ви могли сказати мені це й що ви не сказали! О, яка ви людина!
Маркіз промовив:
— Англія. Иншого способу немає. Треба, щоб за два тижні англійці були вже у Франції.
— Мені треба здати звіт монсеньйорові. Я виконав доручення.
— Ми поговоримо про все це завтра.
— Отже, завтра побачимось, монсеньйоре.
— До речи, може ти голодний?
— Та й може, монсеньйоре. Я так поспішався прийти, що й не знаю чи їв я сьогодні.
Маркіз витяг з кешені шматочок шоколаду, розломив на двоє, дав одну половину Гальмало, а сам почав їсти другу.
— Монсеньйоре, — сказав Гальмало, — праворуч від вас рів, ліворуч — ліс.
— Добре. Залиши мене. Йди своєю дорогою.
Гальмало послухався. Він пірнув у темряву. Спочатку чути було хрускіт сухого гілля, потім нічого не стало чути. За скільки секунд не можна було б знайти його сліду. Ця країна, що звалася «Гай», вкрита лісом і непрохідна, була найкращим спільником втікачеві. Тут не ховалися, а зникали. Ця легкість і швидкість зникання примушувала наші армії затримуватись перед тою Вандеєю, що завжди відступала і перед її вояками, такими страшними втікачами.
Маркіз стояв нерухомо. Він був із тих людей, що намагаються нічого не відчувати; але він не міг уникнути душевного хвилювання, вдихаючи свіже повітря після того, як так довго дихав лише кров'ю й різаниною. Відчувати себе цілком врятованим, після того, як вже бачив свою могилу так зблизька; вирватися від смерти й повернутися до життя, — то було, навіть для такої людини, як Лантенак, занадто велике зворушення. І, хоч йому вже доводилося перебувати подібне,
350
