За скілька хвилин по тому, Ґовен, Сімурден і всі инші були в залі. Всі побачили отвір, винишпорили всі закутки, обшукали сходи. Ті сходи закінчувалися виходом у рові. Переконалися, що всі втекли. Розштовхували Імануса, але він був вже мертвий. Ґовен, з лихтарем у руці, обдивився камінь, що дав змогу вийти обложенцям; він чув про цей верткий камінь, але думав, що то легенда, або байка. Розглядаючи його, він помітив щось написане олівцем; він наблизив туди лихтаря й прочитав:
— До пабачення, пане віконте. — Лантенак.
Ґешан приєднався до Ґовена. Ловити, як видко, було ні до чого, втікачі вже вийшли з замку й на їх боці була вже вся країна, чагарники, рови, ліси, мешканці; вони були вже напевне дуже далеко; ніякого способу їх знайти; весь Фужерський ліс був одна величезна схованка. Що робити? Доводилось все знову починати. Ґовен і Ґешан обмінювалися своїм розчаруванням і своїми здогадами.
Сімурден слухав їх, поважний, не кажучи ні слова.
— До речі, Ґешане, — сказав Ґовен, — а що ж драбина?
— Вона не прибула, командире.
— Однак, ми ж бачили, як їхав віз під вартою жандармів.
Ґешан відповів:
— Він привіз не драбину.
— Що ж він привіз?
— Гільйотину, — сказав Сімурден.
Маркіз Лантенак не був так далеко, як вони думали.
Проте, він був у цілком безпечному місці й вони не могли до нього добутися.
348
