— Ви перший, монсеньйоре, — сказав абат Тюрмо.
— Я останній.
І маркіз додав суворим голосом:
— Жодної боротьби великодушности. Ми не маємо на це часу. Вас поранено. Я вам наказую жити й тікати. Швидче. Користуйтесь з цього виходу. Дякую, Гальмало.
— Пане, маркізе, — сказав абат Тюрмо.
— То ми маємо розлучитися?
— Внизу; звичайно. Втекти можна лише по одному.
— Монсеньор призначить нам, зобачення?
— Так. Галявина в лісі. Ґовенів камінь. Чи ви знаєте це місце?
— Ми всі його знаємо.
— Я буду там завтра. Опівдні. Нехай туда прийдуть всі ті, що зможуть іти.
— Вони будуть там.
— І ми знову почнемо війну, — сказав маркіз.
Тимчасом Гальмало штовхнув верткий камінь і помітив, що він не ворушиться.
Отвору вже не можна було закрити.
— Монсеньйоре, — сказав він, — поспішаймо. Камінь опинається. Я зміг відчинити прохід, але я не можу закрити його.
Камінь справді, після довгого невживання, зробився нерухомий на своїх шарнірах. З цього часу неможливо було його поворухнути.
— Монсеньйоре, — провадив Гальмало, я сподівався зачинити потім прохід, щоб сині, як прийдуть сюди, не знайшли тут нікого й не розуміючи нічого, думали, що ви вилетіли з димом. Але от камінь не хоче. Вороги побачать відчинений вихід і зможуть переслідувати нас. Принаймні, не тратьмо й хвилини. Швидче, всі на сходи.
Іманус поклав руку на плечо Гальмало.
— Товаришу, скільки часу треба на те, щоб вийти цим проходом і бути в безпечності, в лісі?
342
