— І вбиваймо, — сказав Іманус.
Удари прикладів почали хитати скриню, що загорожувала двері.
— Думайте про бога, — сказав абат. — Земля вже не існує для вас.
— Так, — відповів маркіз, — ми в могилі.
Всі схилили чола й вдарили себе в груди. Тільки маркіз та абат не схилились. Абат молився зі спущеними очима, селяни теж молились, маркіз роздумував. По скрині били наче молотами, і вона сумно гула.
Саме в цей момент жвавий і дужий голос, раптово залунавши позад них, гукнув:
— Я ж вам казав, монсеньйоре!
Всі озирнулися вражені.
В стіні відкрилася дірка.
Один камінь, чудово з'єднаний з иншими, але не цементований, з одним шипом вгорі й одним унизу, обернувся коло себе самого, на кшталт турнікетів, і відкрив отвір у стіні. Отвір був подвійний і мав два проходи, один праворуч, другий ліворуч від каменя, вузенькі проходи, але достатні для того, щоб крізь них могла пройти людина. По-за цими несподіваними дверима було помітно перші сходини кручених сходів. В отворі з'явилося людське обличчя.
Маркіз пізнав Гальмало.
— Це ти, Гальмало?
— Я, монсеньйоре. Ви бачите, що верткий камінь справді існує і що можна вийти звідси. Я прибув учасно, але поспішайтеся. За десять хвилин ви будете в лісі.
— Велик бог, — сказав священик.
— Рятуйтесь, монсеньйоре, — закричали всі.
— Спочатку ви всі, — сказав маркіз.
341
