Тимчасом атака знову розпочалася, повільна й тим певніша. Було чути, як обложники стукали прикладами випробовуючи сходину по сходині, не було ніякого способу втекти. Через бібліотеку? Але на височині стояло шість наведених гармат з запаленими ґнотами. Через кімнати на горі? Для чого? Вони виходили на площинку на даху. Там можна було знайти тільки одно — кинутися з вежі вниз.
Семеро живих із того епічного гурту побачили, що їх немилосердно замкнув і захопив той самий грубий мур, що їх захищав і віддавав на поталу. Їх ще не взяли, але вони були вже бранці.
Маркіз почав говорити:
— Друзі мої, все скінчено.
І помовчавши, він додав:
— Ґран-Франкере, зробися знову абатом Тюрмо.
Всі стали на коліна з рожанцями в руках. Удари прикладів все наближалися.
Ґран-Франкер, увесь скривавлений від кулі, що зачепила йому череп і вирвала шматок шкури з волоссям, зняв вгору правицю з розп'яттям. Маркіз, хоч і скептик в глибині душі, став на одно коліно.
— Нехай кожен, — сказав Ґран-Франкер, — сповідається в своїх гріхах голосно. Монсеньйоре, кажіть.
Маркіз відповів:
— Я вбивав.
— Я вбивав, — сказав Уанар.
— Я вбивав, — сказав Ґінуазо.
— Я вбивав, — сказав Брен-д'Амур.
— Я вбивав, — сказав Шатне.
— Я вбивав, — сказав Іманус.
І Ґран-Франкер промовив:
— Ім'ям пресвятої трійці я вас розгрішаю. Нехай душі ваші відійдуть з миром.
— Амінь, — відповіли всі голоси.
Маркіз підвівся.
— Тепер, — сказав він, — вмираймо.
340
