Торкнутися до перемоги, то сп'яніти. Внизу панувала надія, що була б найбільшою людською силою, коли б не існувало безнадії.
Безнадія була вгорі.
Безнадія спокійна, холодна, похмура.
Прийшовши в цю залю останнього притулку, по-за якою у них не було нічого, обложенці найперше поклопоталися загородити вхід. Зачиняти двері було ні до чого. Здавалося, що краще затарасувати сходи. В таких випадках яка небудь перепона, через яку можна бачити й битися, краще, ніж зачинені двері.
Смолоскип, що його Іманус повісив на стіні, коло ґноту, освітлював їх.
В цій залі стояла одна з тих великих дубових скринь, що в них ховали одежу й білизну раніш, ніж вигадали комоди з висувними шухлядами.
Притягли цю скриню й поставили її сторч під дверима на сходи. Вона влізла туди щільно й затулила вхід. Тільки під склепінням залишилося відкрите вузьке місце, там могла б пролізти одна людина; крізь те місце можна було дуже добре вбивати обложників одного по одному. Навряд, щоб хто зважився йти на сходи.
Завалений вхід давав обложенцям пільгу.
Вони порахували себе.
З дев'ятнадцяти лишилося тільки семеро. Між ними Іманус. Окрім Імануса й маркіза, всі були поранені.
Всі поранені були, однак, дуже бадьорі, бо в запалі бою всяка несмертельна рана не заваджає ходити; то були Шатне, на прізвище Робі, Ґінуазо, Уанар Бранш-д'Ор, Брен-д'Амур та Ґран-Франкер. Всі инші були мертві.
Вони не мали військового припасу. Їхні ладівниці були порожні. Вони порахували набої. Скільки разів вони, семеро, можуть вистрілити? Чотири!
В цю хвилину їм залишалося тільки вмерти. Їх притиснули до безодні, роззявленої і страшної. Не можна було опинитися ближче до краю.
339
