В перестанок між стріляниною Сімурден почав говорити:
— Обложенці! — вигукнув він. — Для чого ще лити кров? Вас захоплено. Здавайтеся. Зміркуйте, нас чотири тисячі п'ятьсот проти дев'ятнадцяти, цеб-то більше від двохсот проти одного. Здавайтеся.
— Досить того красномовства, — відповів маркіз Лантенак.
І двадцять куль відповіли Сімурденові.
Барикада не доходила до склепіння; це дозволяло обложенцям стріляти через неї, але це ж давало змогу обложникам злізти на неї.
— Штурмуйте барикаду! — скрикнув Ґовен. — Чи є хто охочий до того, щоб злізти на барикаду?
— Я, — сказав сержант Радуб.
Те, що сталося після останніх слів Радубових, страшенно здивувало обложників. Радуб вступив в отвір вилому на чолі штурмової колони з п'ятьма товаришами з паризького батальйону; чотирьох з них було вже вбито. Після того, як він скрикнув: я! побачили, що він не пішов вперед, а відступив і, нахилившися, зігнувшися, майже плазуючи поміж ногами тих, що билися, добувся до відтулини вилому й вийшов з неї. Чи то була втеча? Щоб така людина могла тікати? Що то могло значити?
Вийшовши з вилому, Радуб, ще засліплений димом, протер очі, ніби для того, щоб позбутися нічного жаху, й при світлі зірок обдивився мур у вежі. Тоді зробив головою знак задоовлення, ніби хотів сказати: — Я не помилився.
Радуб помітив, що глибока щілина від вибуху міни підіймалася від вилому до тієї стрільниці першого по-
331