у приземній залі, серед найбільшої колотнечі та стрілянини. Треба додати, що він вірив у своє щастя, як та людина, що ніколи не була поранена.
Озирнувшися, щоб дати якогось наказа, він побачив коло себе обличчя, освітлене блиском пострілу.
— Сімурден!? — покликнув він. — Чого ви тут?
Це справді був Сімурден. Він відповів:
— Я прийшов, щоб бути коло тебе.
— Але вас можуть убити!
— Ну, добре; а ти що тут робиш?
— Але ж я тут потрібний, а ви ні.
— Коли ти тут, то й мені треба бути тут.
— Ні, вчителю.
— Ні, так, моя дитино.
І Сімурден залишився коло Ґовена. Мертві нагромаджувалися на помості в приземній залі.
Хоч барикаду ще не було взято, але численність, очевидячки, повинна була перемогти. Звичайно обложники не мали захисту, а обложенці мали його, й десять обложників падали проти одного обложенця, але обложників усе прибувало. Число обложників збільшувалося, число обложенців зменшувалося.
Дев'ятнадцять оборонців зібралось за барикадою і вся атака зосередилася там.
Серед них були мертві й поранені. Вже билося не більше, як п'ятнадцятеро. Одного з найлютіших між ними Шант-ан-Івера було страшенно скалічено. То був бретонець, присадкуватий та кучерявий, невисокий та жвавий. Йому викололи одно око й зламали щелепи. Він міг ще ходити. Він доволікся до кручених сходів і зійшов у кімнату першого поверху, сподіваючися, що зможе там помолитись і вмерти.
Він притулився спиною до стіни недалеко стрільниці, силкуючись трохи відітхнути.
Внизу, коло барикади, різанина робилася все страшніша.
330
