залунав Ґовенів крик: ВпередІ Потім Лантенаків крик: Не пускайте ворогів! Потім крик Іманусів: До мене, менці! А далі брязкіт, шабля проти шаблі, удар проти удару, страшна стрілянина, що вбивала кожного. Смолоскип, прип'ятий до стіни, невиразно освітлював увесь той жах. Неможливо було щось розібрати; все було в червонястій чорності; хто туди входив, робився відразу глухий та сліпий, глухий від гуку, сліпий від диму. Поранені, викинені з бою, лежали поміж уламків; ті, що билися, ходили по тілах, роздушували рани, топтали поламані кості; лунало виття, вмирущі кусали ноги, що ступали по них. Иноді наставала тиша, ще відразливіша, ніж той гамір. Хапали один одного за коміри, чути було страшне дихання, потім, скрегіт зубів, хрипіння, прокльони, а далі знову починався грім. Кривавий струмок витікав з вежі через вилом і розпливався в темряві. Та темна калюжка парувала надворі в траві.
Можна було сказати, що саму вежу поранено, і що ця велетка сходить кров'ю.
Однак, дивна річ, по-за вежею майже не чути було гамору. Ніч була дуже темна, і в долині, і в лісі, навкруги обложеної фортеці панував якийсь погребовий спокій. Всередині було пекло, навколо могила. Та сутичка людей, що винищувала один одного в темряві, та стрілянина, той лемент, вся та колотнеча, замирали під мурами та склепіннями, гомонові не вистачало повітря і до січі ще прилучалася задуха. По-за вежею те все було ледве чутно. Троє маленьких дітей спали в цей час.
Лютість збільшувалася. Барикада трималася добре. Нема нічого важчого, як брати барикади зложені кутком. Коли обложники мали більшість, то обложенці займали кращу позицію. Штурмова колона тратила багато людей. Вшикована й витягнена в лінію коло підніжжя вежі, вона помалу вглиблювалася в отвір вилому, і її лінія коротшала, нагадуючи вужа, що влазить у свою нору.
Ґовен, необережний, як всі молоді начальники, був
329
