височину, й Ґешанові, що повинен був з частиною війська залишатися в резерві, в лісовому таборі. Було зважено, що лісова батарея й батарея, на височині будуть стріляти тільки в тому разі, коли вороги зроблять вилазку, або спробують втекти. Сам Ґовен повинен був командувати колоною, що йшла в наступ. Це саме й турбувало Сімурдена.
Сонце тільки що зайшло.
Вежа на рівному полі, як корабель в морі. Її треба атакувати в такий же спосіб. Це швидче абордаж, ніж штурм. Не треба гармат. Нічого зайвого. З якої речі бити в мури, що мають п'ятнадцять футів завтовшки? Дірка в борту, яку одні пробивають, а инші затуляють, сокири, ножі, пистолі, кулаки, зуби — так мусить це відбуватися.
Ґовен почував, що нема иншого способу заволодіти Тургою. Не може бути нічого жахливішого за атаку, підчас якої вороги дивляться в очі один одному. Він знає страшну середину вежі, бо дитиною бував там.
Він глибоко замислився.
В той же час, за скілька кроків від нього, його лейтенант Ґешан, з підзорною трубою в руці, обдивлявся обрій в напрямі до Паріньє. Раптом він скрикнув:
— А! Нарешті!
Цей поклик вивів Ґовена з його задуми.
— Що там таке, Ґешане?
— Везуть драбину, командире.
— Рятувальну драбину?
— Так.
— Як? Хіба ми ще не мали її?
— Ні, командире, і я вже турбувався. Посланець, що я його посилав до Жавене, вже повернувся.
— Це я знаю.
— Він сповістив, що знайшшов у жавенейських теслярів драбину потрібних розмірів, реквізував її, навантажив на віз, виправив варту з дванадцяти душ і сам
320
