кати. В безнадії жінки є якесь безсилля, що робить страшне вражіння. Здається, бачиш істоту, що висить на краю долі. Але селяни сприймають всі речі більш поверхово. Один із них пробурмотів:
— Може це шпигунка.
— Мовчіть і йдіте собі геть, — сказала їй тихенько та сама добра жінка, що вже раз говорила до неї.
Мішель Флешар відповіла:
— Я не роблю нічого лихого. Я шукаю своїх дітей.
Добра жінка глянула на тих, що дивилися на Мішель Флешар, торкнулася пальцем свого чола й, підморгуючи, сказала:
— Вона не сповна розуму.
Потім вона відвела її набік і дала їй гречаного коржика.
Мішель Флешар, не подякувавши, жадливо вкусила коржика.
— Так, — сказали селяни, — вона їсть, як звір. Це божевільна.
Решта юрби розійшлася. Один відходив по одному.
Коли Мішель Флешар з'їла коржика, вона сказала селянці:
— Це добре, я попоїла. Тепер в Тург!
— Знову за своє! — скрикнула селянка.
— Мені треба йти до Турги. Покажіть мені дорогу до Турги.
— Нізащо! — сказала селянка. — Щоб вас там убили, так? Окрім того, я й не знаю дороги. Чи ви справді божевільна? Послухайте, бідна жінко, ви видко дуже втомилися. Хочете відпочити у мене?
— Я не відпочиваю, — сказала мати.
— У неї зовсім подряпані ноги, — мовила селянка.
Мішель Флешар сказала:
— Я ж вам кажу, що в мене покрали моїх дітей. Одна маленька дівчинка й двоє маленьких хлопців. Я йду з лісу. Про мене може сказати Тельмарш-старець. І потім чоловік, що я зустріла там, у полі. Цей самий
310