Товстий Ален поклав свою голову на Рене-Жана, Жоржета поклала свою на Товстого Алена й троє злочинців поснули.
Крізь відчинені вікна входило тепле повітря; пахощі диких квіток, що прилітали від ровів та пагорків, змішувались з диханням вечора; все було спокійне та жалісливе, променисте, тихомирне, повне любови до всього; сонце дарувало всім свою ласку — світло; всіма шпарами почувалася гармонія, що вилучалася з величезної ніжности всього; в безкрайності було щось материнське; творіння є чудо в повному розквітненні, воно доповнює свою безмірність своєю добрістю; здається, що відчуваєш когось невидимого, що витворює ті таємні перестороги, які в страшній сутичці істот допомагають кволим проти сильних; разом з тим, то було прекрасно; промениста пишність дорівнювала лагідності. Пейзаж, невимовно мирний, мав той чудовий хвилястий полиск, який роблять на долинах та річках зміни тіней та світла; легка пара здіймалася до хмаринок, як мрія до марев; пташині зграї кружляли по-над Тургом; ластівки заглядали крізь вікна, ніби хотіли влетіти й подивитися, чи добре сплять діти. А діти гарно лежали гуртом один на одному, нерухомі, напівголі, як амури; вони були чарівні й невинні; всі в трьох вони не мали дев'яти років; вони бачили райські сни, що відбивалися на їхніх устах легкими усміхами; можливо, що бог промовляв до них на вухо; вони були ті, яких всі людські мови називають кволими та благословенними; їхня невинність викликала пошану.
Все мовчало, ніби дихання їхніх ніжних грудей було важливе для цілого світу, й все творіння слухало його; листя не шелестіло, трава не шамотіла; здавалось, що величезний зоряний світ затримував своє дихання, щоб не заважати спати трьом скромним янголяткам, і не було нічого вищого за цю величезну пошану природи до тих крихоток.
Сонце заходило й сливе торкалося обрію. Відразу
299
