Невиразний гуркіт залунав здалека. То було, мабуть, в таборі обложників, що виконували якийсь стратегічний рух у лісі: коні іржали, барабани гуркотіли, артилерійські вози котилися, ланцюги стикалися, військові ріжки перегукувались, і вся та мішанина страшних гуків, переплутавшись, утворила якусь гармонію; діти слухали зачаровані.
— То бозя свариться, — сказав Рене-Жан.
Гамір припинився.
Рене-Жан залишався замислений.
Як розкладаються й знову сткладаються ідеї в тих маленьких голівках? Які таємні рухи відбуваються в їхній пам'яті, такій тмяній і ще такій недовгій? В цій ніжній замисленій головці змішалися бозя, молитва, зложені ручки, якась ніжна усмішка, що колись схилялася над нею і якої не було більш, і Рене-Жан прошепотів: Мама.
— Мама, — сказав Товстий Ален.
— Мама, — сказала Жоржета.
І потім Рене-Жан почав стрибати. Дивлячись на нього, Товстий Ален і собі почав стрибати.
Товстий Ален наслідував всі рухи й всі жести Рене-Жана; Жоржета менше; три роки — це копія чотирьох років, але двадцять місяців заховують свою незалежність.
Жоржета все собі сиділа, промовляючи від часу до часу якесь слово. Жоржета не складала речень. То була мислителька; вона висловлювалася коротко, односкладовими словами.
Однак за якийсь час приклад вплинув на неї; вона зробила так, як її брати, і три пари голих ніжок почали танцювати, бігати й сковзатися в поросі старого дубового паркету, під суворими поглядами мармурових
291
