для того, щоб розпочатися в иншому, Ні помилування, ні полонених! — це було гасло з обох боків. Історія тих часів повна страшного мороку.
В тому місяці серпні почалася облога Турги.
Одного вечора, коли сходили зорі, серед спокою літнього смеркання, коли жаден листок не шелестів у лісі, жадна травинка не тремтіла в полі, в тиші ночи, що сходила на землю, залунала сурма. Сурмили з верху вежі.
У відповідь затрубив знизу ріжок.
На верху вежі стояв озброєний чоловік; внизу, в тіні, був військовий табор.
У темряві невиразно було видко навколо вежі Ґовенів метушню чорних тіней. Той мурашник — був табор. Вогні починали запалюватися під деревами в лісі й серед вересу на височині, пронизуючи подекуди темряву світлом, так ніби земля хотіла засвітитись зірками одночасно з небом. Сумні ті зорі війни! Табор з боку височини тягся до рівнини, а з боку лісу заглиблювався далеко в гущавину. Тург була в облозі.
Розтяглість табору обложників показувала, що військо їх було численне.
Табор тісно стискав фортецю й протягався з боку вежі до самої скелі, а з боку мосту — до самого рову.
Вдруге залунала сурма, а слідом за нею вдруге ріжок.
Сурма питала, ріжок відповідав.
Сурма — то вежа, вона питала в табору: «Чи можна з вами говорити?» а ріжок — то табор, він одповідав: «Так».
В той час Конвент не визнав вандейців за військового ворога й розмовляти з «розібйниками» через парламентарів було заборонено; тому доводилося чимсь иншим заміняти той спосіб зносин, що людське право визнає в звичайній війні й забороняє у війні громадянській. Через те часами деяка погодженість між селянською сурмою й військовим ріжком. Перший заклик
269
