Після тих слів, — мої діти, — Тельмарш перестав усміхатись, а мати почала думати. Що відбувалося в тій душі? Вона була ніби в глибині безодні. Раптом вона подивилася на Тельмарша й знову вигукнула, майже з виразом гніву:
— Мої діти!
Тельмарш понурив голову, неначе винний.
Він думав про того маркіза Лантенака, що звичайно, не думав про нього й, можливо, навіть забув, що він існує. Він добре розумів це й казав собі: — Великий пан у небезпеці знає вас, коли-ж вона мине, то він вас уже не знає.
І він питав себе: — Коли ж так, то нащо ж я врятував того вельможного пана?
І відповідав: — Бо то — людина.
Він задумався над цим, але через якийсь час знову спитав себе: — Чи я ж певний цього?
І він гірко повторив собі: — Коли б я знав!
Вся та пригода його мучила, бо в тому, що він зробив, він бачив щось загадкове. З болем він роздумував про це. Отже добрий вчинок може бути поганим вчинком. Хто рятує вовка, вбиває вівці. Хто вигоює крило яструбові, той відповідає за його кігті.
Він справді почував себе винним. Несвідомий гнів цієї матери був справедливий.
Проте його тішило, що він врятував цю матір, і через те він не так сумував, що врятував маркіза.
Але ж діти?
Мати також задумалась. Ці дві думки йшли, одна поруч одної й, не висловлюючись, зустрічалися може, в сутінках мрії.
Її погляд, що в глибині його була ніч, знову зупинився на Тельмаршеві.
— Це ж не може, однак, так залишатися, — промовила вона.
— Тихо! — сказав Тельмарш, поклавши палець на уста.
246
