— 20 су в кареті, 12 су в кабріолеті, 5 су на возі. Ви купили цього коня в Алансоні?
— Так.
— Ви їхали сьогодні цілий день?
— Від самого сходу сонця.
— І вчора?
— І позавчора.
— Я бачу те. Ви проїхали через Домфрон і Мартен.
— І Авранш.
— Повірте мені, громадянине, одпочиньте. Ви мусите бути дуже втомлені, бо ваш кінь втомлений.
— Коні мають право томитися, люди — ні.
Погляд корчмаря знов зупинився на мандрівникові.
Перед ним було обличчя поважне, спокійне й суворе, обрямоване сивим волоссям.
Корчмар глянув на шлях, де, скільки можна було скинути оком, не було видко нікого, й сказав:
— І ви мандруєте оце так, самі одні?
— Я маю сторожу.
— Де ж вона?
— Моя шабля й мої пістолі.
Хазяїн приніс відро води й напував коня. Поки кінь пив, він розглядав мандрівника, кажучи сам собі: — Він має вигляд священика.
Вершник знову почав.
— Ви кажете, що в Долі б'ються?
— Так. Це мало початись саме тепер.
— Хто ж б'ється?
— Один «колишній» проти другого «колишнього».
— Як ви сказали?
— Я кажу, що один «колишній», що стоїть за республіку, б'ється проти другого «колишнього», що за короля.
— Але ж нема вже короля.
— Є маленький дофін. І от що цікаво, — ці двоє колишніх родичі.
Вершник слухав уважно. Корчмар провадив далі:
219
