— Пити, — проказало друге.
— В цьому чортячому лісі нема струмка, — сказав сержант.
Маркітантка зняла мідного кубочка, що висів у неї на поясі поруч з дзвіночком, одкрутила кранта в дзбані, що мала на перев'язі, налила скілька крапель у кубочок і піднесла кубочка дітям до уст.
Перша дитина випила й скривилася.
Друга випила й плюнула.
— А однак воно добре, — мовила маркітантка.
— Це забий-духа? — спитав сержант.
— І то найкраща. Але ж це мужики.
І вона вихилила кубочка.
Сержант почав знов:
— І ото, пані, ти так утікаєш?
— Мушу.
— Через поля. Куди вітер віє!
— Біжу зо всієї сили, а потім іду, а далі падаю.
— Бідна овечка! — мовила маркітантка.
— Люди б'ються — казала жінка. — Зо всіх боків навколо мене постріли з рушниць. Я не знаю, чого вони хтять. Чоловіка мені вбито. Я лише це й зрозуміла.
Сержант стукнув об землю прикладом рушниці й гукнув:
— Що за безглуздя з тою війною! Осляча пара!
Жінка провадила далі:
— Минулу ніч ми перебули в моховищі.
— Усі четверо?
— Всі четверо.
— Ночували?
— Ночували.
— Ну, — мовив сержант, — то хіба спали стоячи.
І він удався до салдатів.
— Товариші, порожняву в товстому, старому й сухому дереві, куди одна людина може просунутися, ніби в піхву, ці дикуни зовуть моховищем. Що ж ви хочете? Не мусять же вони бути з Парижу.
36
