— Коли?
— Три дні тому.
— Хто?
— Не знаю.
— Як то! ти не знаєш, хто забив твого чоловіка?
— Ні.
— Чи синій? чи білий?
— Постріл з рушниці.
— Три дні тому?
— Еге.
— З якого боку?
— З боку Ерне. Мій чоловік упав. От і край.
— А що ти робиш з того часу, як помер твій чоловік?
— Я веду своїх малих.
— Куди ж ти їх ведеш?
— Куди очі бачать.
— Де ти спиш?
— На землі.
— Що ти їси?
— Нічого.
Сержант скрикнув, по військовому дотикаючись вусами носа.
— Нічого?
— Себ-то, терен, ожину, де лишилися торішні, чорниці, паростки з папороти.
— Так. Все одно, що нічого.
Старша дитина, неначе розуміючи, сказала:
— Хочу їсти.
Сержант витяг з кешені шматок салдатського хліба й подав його матері. Мати розломила хліб на-двоє й дала дітям. Діти жадібно стали їсти.
— Вона не залишила собі! — гримнув сержант.
— Бо вона неголодна, — сказав один салдат.
— Бо вона мати, — сказав сержант.
Діти перестали їсти.
— Пити, — мовило одне.
35
