няні клубки, між гарматні постріли, у гармидер, гукаючи: — Хто хоче випити краплю, хлоп'ята? То зовсім не важко. Я геть усім наливаю. Далебі, що правда. І білим так само, як синім, хоча я сама синя. І навіть добра синя. Але я напуваю всіх. Поранені мають спрагу. Вмирають, не зважаючи на переконання. Ті, що вмирають, повинні б стискати один одному руку. Як то безглуздо воюватися! Ходіть з нами. Як що мене заб'ють, то ви будете моєю заступницею. Гляньте на мене, дарма, що я така, але я добра жінка і відважний чоловік. Не бійтеся нічого.
Коли маркітантка замовкла, жінка прошепотіла:
— Наша сусідка звалася Марі-Жанн, а наша наймичка звалася Марі-Клод.
Тимчасом сержант Радуб вичитував гренадерові.
— Мовчи. Ти лякаєш пані. Не можна клясти при жінках.
— Але ж бо то чиста згуба для розуму порядної людини, — відповів гренадер, — бачити китайських диваків, що мали тестя скаліченого через пана, діда на каторзі через попа, батька на шибениці через короля, а самі б'ються, а, не при добрих людях згадуючи! а самі плутаються в повстання, а самі дають себе вбити за пана, за попа й за короля!
Сержант гукнув:
— Тихо в рядах!
— Я мовчатиму, сержанте, — відповів гренадер; — але все ж прикро, що така гарна жінка наражається на зламання карку за хороші очі якогось божевільного.
— Гренадере, — завважив сержант, — ми тут не в секційнім клубі «Списів». Досить красномовства.
І він вдався до жінки.
— А твій чоловік, пані? що він робить? Що він таке?
— Він ніщо, бо його вбито.
— Де ж то?
— В кущах.
34
