— Все одно, що його нема, — сказав Марат. — Всюди по всій Вандеї випускають полонених навзаводи, і переховують безкарно.
— Марате, то через те, що декрет вийшов із ужитку.
— Шабо, треба йому знов надати сили.
— Звичайно.
— І для того сказати Конвентові.
— Марате, зовсім не треба Конвенту; досить комітету громадського рятунку.
— Мети можна осягнути, — додав Марат, — аби тільки комітет громадського рятунку казав розліпити декрета по всіх вандейських громадах, та зробив два чи три хороших приклади.
— На великих головах, — додав Шабо. — На генералах.
Марат буркнув: — Справді, цього досить.
— Марате, — знов почав Шабо, — піди сам скажи про це комітетові громадського рятунку.
Марат глянув йому просто ввічі; а це не було приємно навіть для Шабо.
— Шабо, — сказав Марат, — комітет громадського рятунку в Робесп'єра. Я не ходжу до Робесп'єра.
— То я піду, — сказав Монто.
— Гаразд, — сказав Марат.
Другого дня розіслали у всі боки накази від громадського рятунку, щоб повісили по всіх вандейських містах і селах і доконче виконували декрета, про кару смерти за всяку допомогу розбійникам і полоненим повстанцям, як вони втікають.
Той декрет, то був лише перший крок. Конвент мусів іти ще далі. За скілька місяців після того, з приводу Лавалю, що відчинив свою браму вандейським втікачам, Конвент 11 брюмера року II-го (листопада 1793) декретував, що кожне місто, що дасть притулок повстанцям буде зруйновано й знищено.
Европейські володарі, з свого боку, в маніфесті
195
