— Якої ти партії?
— Я не знаю.
— Чи ти з синіх? Чи ти з білих? З ким ти?
— Я зі своїми дітьми.
Настала павза. Маркітантка сказала:
— А, от я, то не мала дітей. Не було часу.
Сержант знов почав:
— Ну, а твої батьки? Ось розкажи-но нам, пані, про своїх батьків. От я, — я зовуся Радуб, я сержант, я з вулиці Шерш-Міді, мій батько й мати теж там були; я можу говорити про своїх батьків. А ти розкажи про своїх. Скажи, хто твої батьки.
— Вони були Флешари. От і вже.
— Так, Флешари, то — Флешари, так само, як Радуби, то — Радуби. Але ж є ще — стан. Якого стану твої батьки? Що вони робили? Що вони роблять? Що вони флешарували, твої Флешари?
— Вони були хлібороби. Мій батько був немічний і не міг працювати, через те, що дістав київ, що пан, його пан, наш пан, казав йому дати. Це була ласка, бо мій батько піймав крілика, за це засуджували на смерть, але пан змилувався й сказав: — Дайте йому сто київ; і мій батько лишився калікою.
— А ще?
— Мій дід був Гуґенот. Панотець заслав його на галери. Я тоді була зовсім маленька.
— А ще?
— Мій свекор таємно продавав сіль. Король казав його повісити.
— А що твій чоловік робив?
— За цих часів він бився.
— За кого?
— За короля.
— А ще?
— Ну, за свого пана.
— А ще?
— Та, боже мій, за панотця.
32