Замолоду, бувши за вчителя в одному сливе князівському домі, він мав ученика, сина й спадкоємця того дому, і він любив його. Любити дитину так легко. Чого тільки не вибачають дитині? Їй вибачають те, що вона пан, що вона принц, що вона король. Невинність віку примушує забувати гріхи роду; слабкість істоти примушує забувати надмірність становища. Дитина така мала, що їй вибачають її величність. Раб їй вибачає, що вона господар. Старий негр збожнює біле дитинча. Сімурден пристрасно покохав свого учня. Дитинство має ту невимовну властивість, що можна вичерпати на нього все своє кохання. Все, що могло кохати в Сімурдені, так би мовити, впало на тую дитину; та ніжна невинна істота стала немов здобиччю цього серця, засудженого на самотність. Він кохав її різним коханням одразу, як батько, як друг, як творець. То був його син; син не його тіла, але його духу; Сімурден не був батьком і то не було його породження; але він був майстром і то був його найкращий твір. З того малого пана він зробив людину. Хто знає? Може велику людину. Бо такі завжди бувають мрії. Без відому родини, — чи треба-ж дозволу, щоб створити розум, волю та щирість? — він передав молодому віконтові, своєму учневі, всі свої власні надбання; він йому защепив небезпечну отруту своєї цноти; він улив йому в жили свої переконання, свою совість, свій ідеал; в той аристократичний мозок він перелив народню душу.
Дух годує, розум — то груди з молоком. Є аналогія між мамкою, що дає своє молоко й учителем, що дає свою думку. Часами вчитель більш батько, ніж батько, так само, як мамка більше мати, ніж мати.
Те глибоке духове батьківство в'язало Сімурдена з його учнем. Самий вигляд тої дитини розчулював його.
Додайно ще й те: стати замісто батька було легко, бо хлопчик не мав його; він був сирота; його батько помер; його мати померла; не було нікого, щоб опіку-
133
