Сімурден був сумління чистого, але похмурого. Він мав у собі незалежність. Він був священиком, а це багато важить. Людина, так само, як небо, може мати чорну ясність; досить, аби щось робило в ній ніч. Священство робило ніч у Сімурдені. Хто був священиком, той ним і зостається. Те, що робить у нас ніч, може лишати в нас зірки. Сімурден був сповнений цнотами й правдами, але вони сяяли в темряві.
Його історію можна швидко розказати. Він був за кюре в селі й за вчителя в одному великопанському домі; потім одержав невеличкий спадок і став вільний.
То була по-над усе людина вперта. Він уживав міркування, як уживають кліщів; він гадав, що не має права залишити якусь ідею, доки не додумає її до кінця; він думав з завзятістю. Він знав усі европейські мови й деякі инші; ця людина вчилася без перестанку, і то їй допомагало дотримуватися своєї чистоти; але не могло бути нічого небезпечнішого за таку супротивну течію.
Яко священик, він, — чи то з гордощів, чи випадково, чи через душевне піднесення, — додержував своїх обітниць; але не зміг утримати своєї віри. Знання знищило його віру; догма замерла в ньому. Тоді, придивившись до самого себе, він почув себе немов спотвореним, і, не можучи стати не священиком, він почав працювати над тим, щоб стати людиною, але суворим способом; його позбавили родини, він усиновив батьківщину; йому не дали жінки, він одружився з людськістю. Та безмежна повність, то в суті — порожнеча.
Його батьки, селяни, роблячи з нього священика, хтіли його тим вивести з простого люду; він повернувся до того люду.
Він повернувся до нього пристрасно. Він дивився на страдників з небезпечною чулістю. З священика він зробився філософом, і то філософом-борцем. Людовик
126
