несучи на руках молоду жінку, що кричала і пручалась у нього в обіймах. Молода жінка була — Марія, а негр -П’єро.
— Віроломець!—крикнув я йому.
І навів на нього револьвера; один із невільників кинувся між револьвером і ним, і впав мертвий од моєї кулі. П’єро оглянувсь на мене і, здається, сказав щось; потім він заглубився із своєю жертвою в гущавину горящих бамбуків. Кілька хвилин пізніше великий пес пробіг услід за ними, тримаючи в зубах колиску з найменшою дитиною мого дядька. Я пізнав також і пса. Це був Раск. Осатанівши зовсім, я випустив у нього другу мою кулю, але не попав у нього.
Тоді я кинувся бігти як божевільний услід за ними; але моя нічна подвійна подорож, перебування без їжі й без відпочинку, мої турботи що до Марії, несподіваний перехід від надзвичайного щастя до страшенної бідивсі ці душевні хвилювання мене ще більше виснажили, ніж суто фізична втома. Зробивши кілька кроків, я поточився; якась хмара застелила мені очі, і я упав, знепритомнівши.
Коли свідомість до мене повернулась, я побачив, що лежу в спустошенім домі мого дядька в обіймах Таде. Цей вірний Таде дививсь на мене стурбовано.
