Настав з таким нетерпінням сподіваний вечір. Моя молода дружина пішла до себе в спальню, куди я не міг поспішити, на жаль, так сквапно, як того хотів. Нудний, але невідкладний обов’язок вимагав моєї присутносте в иншому місці. Як капітан міліції, я мусив у той вечір зробити обхід Акюльських постів. Це викликалося тими розрухами чорних у колонії, що раз - у - раз вибухали де-не-де, особливо в червні, липні й навіть серпні в містечках Тібо і Лягосет, та ще невдоволенням вільних мулатів, роздратованих попередньою стратою повстанця Оже.
Перший нагадав мені про обов’язок дядько; мені довелося послухатись його. Я одяг військовий стрій і вирушив у дорогу. Перші пости я обійшов без загрозливих пригод; але коло дванадцяти годин ночи, коли я проходив замислено біля прибережних батарей, на обрії з’явилось червоняве світло, що помалу ширилось уздовж, починаючи від Лімонаду й від Сен-Луї де Морен. Салдати й я вирішили, що просто це якась припадкова пожежа; але кількома хвилинами пізніше полум’я вже зробилося видиме, дим, що його ніс вітер, зробився густий остільки, що я звернув до форту з метою післати туди поміч і зняти тривогу. Проходячи повз житло чорних, я був здивований тим галасом,
69
