несамовито. Цей крик відразу зупинив руку мого ворога - переможця; він прикипів до місця, мов зачарований якимись чарами. Далі поводив спершу якось нерішуче ножем над моїми грудями, а потім раптом відкинув його й сказав цей раз французькою мовою: „Ні, ні! Ні в якому разі: вона б надто плакала через те“. Докінчуючи ці чудернацькі слова, він. щез у гущавині байрака; поки я підіймався з землі, майже знищений цією боротьбою, навколо не зоставалося ні сліду, ані будь-якого шелесту чи звуку від недавньої присутности тут мого ворога.
Мені б було дуже трудно сформулувати, що саме робилося в мені в ту мить, як я опам’ятався в обіймах моєї любої Марії, задля якої мені зоставила життя людина, що, здається, не менше за мене любила її. Я більш, ніж коли, гнівався на мого суперника, що йому я завдячував життям... В дійсності я в усім зобов’язаний Марії, говорив я собі, бо лише звук її голосу спинив мого ворога. А проте я не міг від себе потаїти, що в почуванні, виявленім моїм супротивником при даруванні мені життя, крилася певна великодушність.
Але хто ж був цей суперник? Я розгублювався в різних догадках, що суперечили одна одній. Це не міг бути „плантатор мішаної крови“, запідозрений мною спочатку.
38
