стояв за Кап, де ми жили, і за північні збори, що в їх брав участь мій дядько.
Мені лише один раз довелося взяти трохи жваву участь у дебатах з нагоди нещасного закону 15 травня 1791 року, що ним національні збори Франції визнавали чорношкірих людей за таких же вільних, як і білі, і надавали їм разом з тим і політичних прав. На міському балі, урядженому губернатором, деякі молоді колоністи гарячково сперечалися між собою з приводу цього закону, що так зачіпав амбіцію білих. Я ще не встиг утрутитися в розмову, як побачив, що до групи розмовців підійшов багатий плантатор, що його неохоче допускали в своє коло білі, бо на вигляд не можна було вирішити, якого він походження. Я несподівано й рішучим кроком наблизився до нього й промовив голосно: „Проходьте собі далі, добродію, тут говоряться не вельми приємні для вах речі, бо в ваших жилах мішана кров“.
Ця заява так обурила його, що він запропонував мені побитися з ним на дуелі. Ми обоє один одного поранили. Я вчинив несправедливість, але не саме упередження раси тут відограло ролю; ця людина з недавніх пір мала сміливість залицятися до моєї кузини, а в ту мить, як я так несподівано образив його, він щойно з нею протанцював.
34