Голос д'Оверне зробився глухим. Глибокий одчай ліг на всі його риси; він ледве міг вимовити ці слова:
— Продовжуй, Таде, моє оповідання, бо в мене сили для цього не більше, як у слабої жінки.
Старий сержант стояв зворушений не менш за свого капітана, але вважав своїм обов'язком послухатись його.
— За вашим дозволом… Це, як ви хочете, капітане.
— Треба вам сказати, панове офіцери, що хоч Бюґ-Жарґаль, чи так званий П'єро, був високий негр, дуже смирний, дуже сильний дуже відважний — перший смільчак на землі, я проте був люто настроєний проти нього, чого собі сам ніколи не пробачу, хоча мій капітан мені давно вже це простив… Отже, я був так настроєний, що, коли почув вістку про вашу смерть, капітане, увечері другого дня, я страшенно скипів проти цього бідолашного Бюґ-Жарґаля, і з справжньою пекельною ненавистю заявив йому, що коли не сам він, то десятеро його товаришів прилучиться до вас і перейде на той світ і що розстріл ми зробимо, мовляв, „за всіма правилами науки“.
Почувши цю новину, він нічого не сказав, лише годиною пізніше втік, зробивши собі діру в стіні…