— Іди до своєї жінки, брате, Раск тебе поведе.
Він посвистав африканського мотива, пес закивав хвостом і намірився бігти в якийсь пункт долини.
Бюґ-Жарґаль узяв мене за руку й силкувавсь осміхнутися; але ця усмішка виглядала конвульсивною.
— Прощавай! — крикнув він мені грімким голосом і зник у купах дерев, що оточували нас.
Я задеревенів. Те, про що я ледве догадувався, і те, що сталося зараз на моїх очах, віщувало мені нещастя.
Раск, побачивши, що його хазяїн щез, підійшов до краю скелі, прийнявся жалібно завивати, дьоргаючи головою. Потім він підійшов, повісивши хвоста; його великі очі були повні сліз; він глянув на мене стурбовано, знов вернувся на те місце, звідки пішов його хазяїн, і погавкав кілька разів. Я зрозумів його; в душі моїй була та сама тривога, що і в нього. Я зробив кілька кроків до нього; тоді він пустився як стріла по слідах Бюґ-Жарґаля; я б його небаром зовсім загубив з очей, хоч і біг з усієї сили, якби від часу до часу він не зупинявся мов би для того, щоб дати мені можливість наздогнати його. Ми перебігли таким чином кілька долин, кілька гір, укритих купами дерев. І ось, нарешті…
