— Демоніс, рабія, інфіерно де мі альма… Як, прокляті, ви відмовляєтесь мене слухати, ви не визнаєте мі воз. Навіщо я тратив час, на те, щоб слухати цього есте мальдихо. Я повинен був зараз же приказати кинути його рибам дель баратро, тому що я схотів як найповнішої помсти, я зовсім утратив можливість помститися. О рабіе де Сатан. Слухайте, Возотрос. Якщо ви не виконаєте того, що я кажу, не вкинете білого в прірву, я вас проклену… Ваше волосся стане білим; американські зуйки (птахи) вас заклюють на смерть; ваші ноги й ваші руки похиляться й підігнуться, як очеретинки; ваше дихання палитиме вам горлянку, як гарячий пісок пустині; ви небаром умрете; після вашої смерти ваші духи крутитимуть млин, великий, як гора, на поверхні місяця, що в небі, де страшенно холодно.
Ця сцена робила на мене чудне вражіння. Єдиний білий поміж ними, я стояв, оточений з усіх боків неграми, схожими на демонів, у якомусь ваганні проміж життям та смертю над безоднею, то загрожуваний, з одного боку, бридким карликом, деформованим ворожбитом, що його картата одежа ледве виднілася при слабому світлі з верхньої діри, то захищуваний постаттю велетня-негра на тлі єдиного клаптика блакитного неба. І мені здавалося, що я стою на порозі пекла й що
