— Звір, — скрикнув я, — ти помиляєшся; ще є бо щось блазенське в страхітності твоїх рис і твого серця.
— Не кажи мені нічого за страхітність та за жорстокість, перервав Абібра. Подумай про жорстокість твого дядька…
— Проклятий, закричав я. — Якщо він робився жорстоким, то найчастіше через тебе. Тобі шкода нещасних невільників; а нащо ж ти не раз повертав на зле проти них довір'я мого дядька до тебе. Чом не користувався тим довір'ям для того, щоб улекшити долю своїх товаришів.
— О, цього б я не робив ніколи в світі, щоб я та перешкодив білому бабратись у жорстокостях. Ні, ні! Я, навпаки, радив йому подвоювати свою жорстокість до чорних, щоб тільки наблизити час бунту, щоб ексцеси пригноблення привели швидше до помсти. Роблячи так, ніби я шкодив своїм братам, а справді допомагав їм.
Я стояв зовсім нестямний перед такою складною комбінацією різних відтінків ненависте.
— Ну що ж, — казав далі карлик, — чи добре я вмів обдумувати й виконувати. Що ти можеш сказати про блазня Абібру, про забавника твого дядька?..
— Докінчуй те, що ти розпочав, — відповів я йому. — Убивай швидше й мене, але поквапся це зробити.
