Карлик поклав свою руку на кинжал свій і глухо сказав:
— Його блазень і його вбивця.
Я відступив з жаху.
— Його вбивця! Підла людино, так це ти йому так віддячив за всі його добродійства?
Він мене перервав:
— За добродійства? Скажи краще за всі образи.
— Як? — перепитав я вдруге. — Ти сам його заколов, проклятий?
— Сам! — відповів він з жахним притиском на слові. — Я ввіткнув йому так глибоко в серце мій ніж, що він ледве мав змогу перейти від сну тимчасового до сну вічного. Він тільки слабо крикнув: „Сюди, Абібро“. Я вже був біля нього.
—Його жахне оповідання, його жахний спокій при тім обурили мене страшенно.
— Нещасний, підлий убивець, так ти забув усі ті привілеї, що він давав їх тільки тобі самому, ти їв біля його стола, ти спав коло його ліжка…
— Як собака, — перервав він мене. Ком ун перо. Гай гай! Я надто добре пам'ятаю ті привілеї, що суть навсправжки — знущання. Я помстився на ньому, помшуся й на тобі. Послухай. Чи ж ти думаєш, що я не людина, якщо я мулат, карлик і деформована істота. О, в мене є душа, і душа глибша й сильніша
