Чорні спинилися саме в цім місці, і я побачив, що треба вмирати.
Тоді біля безодні, що в неї я мусів кинутись до певної міри добровільно, картина щастя, якого я зрікся, наново постала передо мною. Всякі прохання залишити життя я вважав би недоєтойними, але мимовільна скарга вирвалася з моїх уст.
— Друзі, — звернувся я до негрів, що оточували мене. — Чи знаєте ви, що то тяжка річ умирати в двадцять літ, коли людина ще є повна сил і життя, коли тебе люблять ті, кого ти любиш, і коли по тобі плакатимуть карі очі; плакатимуть доти, поки не прийде і їхня смерть.
Страшний сміх зустрів мої слова. Це був сміх маленького ворожбита. Цей хитрий пройдисвіт, це таємне сотворіння несподівано опинилось біля мене.
— Га, га, ти жалкуєш за життям. Лабадо сеа діос (слава богу). Єдине, чого я боявся, — це що тобі буде байдуже вмирати.
Це був той самий голос, той самий сміх, що вже не раз втомлював мене.
— Проклятий, — сказав я, — хто ти такий?
— Ти про це небаром довідаєшся, — відповів він мені страшним тоном. Потім, одсунувши з грудей срібну дароносицю, оздоблену
