Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/222

L

Я пішов поміж ними, не роблячи ніякого опору. Треба сказати, що опір був би зайвий. Ми піднялися на шпиль гори, розташованої на захід від саванни, де ми відпочили одну хвилину; там я кинув останній зір на сонце, що вже ніколи не зійде для мене. Мої вартові підвелися, я теж. Ми спустилися в невеличку долину, що в инший час зачарувала б мене. Потік перерізав її вширш і звогчував ґрунт. Цей потік упадав у кінці долини в велике блакитне озеро, що їх так багато серед гір Сан-Домінґо. Скільки разів за щасливіших часів я сідав мріяти над такими озерами в час, коли присмерки спускаються на землю й обертають озерну блакить у срібну скатерть, а в ній відбиваються перші зірки при тихому підході ночи. Ця година мала ось-ось наступити, але треба було йти далі. Якою чудовою видалась мені ця долина. На ній виднілись платани надзвичайної міцности й вишини; густі купи мавритій — особливого роду тінистих пальм, — фінікових пальм, магнолій з їхніми широкими чашками квітами та великі катальпи виднілися з своїми лискучими вирізаними листочками між золотом дикого чорного дерева в цвіту. Квітки блідожовтого кольору на канадських платанах домішувались до синіх ореолів дикої