Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/216

це та ж смерть, або, принаймні, щось, що примушує бажати смерти. Але мене врятували від цього одчаю: Марію мені повернено. Моє мертве щастя знов ожило. Те, що я вважав за минуле, почало в мене повертатись на майбутнє, і всі мої пригаслі мрії засяяли новим блиском передо мною більше, ніж коли; житейська дорога, сповнена любови, чару й принадности, знов стелилася в далечину передо мною, ведучи аж до блакитного обрію. На цю путь я сміливо міг ступити б. Все мене туди звало і в мене в душі, і поза мною. Ніякі пута мене не держали, ніяких перешкод не було. Я був вільний, я був щасливий, а от довелося вмирати. Я зробив тільки один крок у цьому раї, і не знаю, чому якийсь обов'язок, зовсім навіть не нагальний, змусив мене відступити в напрямі до страждання. Смерть — річ непомітна для зів'ялої душі, вже застиглої в морі своїх мук; але яка жорстока є рука смерти, коли вона лягає на серце розквітле й зігріте радощами існування. Я сам це тепер почував. Я на хвилю вийшов був з тліну, я сп'янів був на мить од найвищого блаженства — любови. А тепер треба знов було лягати в сиру могилу…