Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/212

Ця сторінка вичитана

Він підскочив з гніву, голос його загремів.

— Звір! Ось чого він балакав з тобою окремо; аби тільки вирвати в тебе цю обіцянку. Мені слід було не довірятися цьому проклятому Біасу. Як це я не передбачив такої підлости. Це не негр, а мулат.

— Про що ви говорите? Яка підлість? Яка обіцянка? — хвилювалась Марія. Хто це Біасу?

— Мовчи, мовчи, мовчи,  шептав я Бюґ-Жарґалеві,  не бентежмо Марію.

— Добре, — сказав він сумовито. — Але як міг ти згодитись на таку обіцянку, навіщо ти и дав.

— Я гадав, що ти невдячна людина, що Марію я вже втратив для себе. Що ж мені було до життя?

— Але ж усна обіцянка не може тебе звязувати супроти цього розбійника.

— Я дав слово чести.

Він, здавалось, робив зусилля, щоб зрозуміти цей вираз.

— Твоє слово чести? Що це таке? Адже ви не пили з однії чаші? Ви не ламали разом персня або гілки клену з червоними квітами?

— Ні.

— Ну, так що ж ти вигадав? Шо ж може тебе звязати з ним?

— Моя честь,  відповів я.