Він здивовано глянув на мене, наче для того, щоб запевнитись, що я не жартую.
— Як? — промовив він. — Ти справді його не знаєш?
Тоді я сказав, розсердившись:
— Я знаю його тільки, як невільника мого дядька та його назву „П'єро“.
Біасу почав підсміюватись.
— Ха, ха! от так чудасія, він просить за твою свободу й за твоє життя, а ти його звеш „звірем“, таким, як я.
— А мені що? — спитав я. — Якби я дістав хвилину свободи, то б не просив у нього для себе життя, лише відібрав би те життя зараз же йому!
— Що ти хочеш тим сказати? — здивувався Біасу. — Проте, ти говориш ніби так, як думаєш, і мені здається, що не ладен жартувати саме з життям. Під тим криється щось таке, що я не розумію. Тобі робить добро той, кого ти ненавидиш: він дбає про твоє життя, а ти бажаєш йому смерти… Проте, мені однаковісінько, що там є… Ти хочеш, щоб тобі хоч на хвилю дали трохи свободи, от я тобі це й обіцяю. Це єдина річ, що я можу тобі дозволити. Ти зможеш за ним піти; лише дай мені слово, що за дві години до заходу сонця ти знов дасися сам мені в руки. Ти француз, аджеж так?
