він мав задумливий, але спокійніший, ніж перед хвилею. Він видався таким замисленим, що, очевидно, не чув нічого з того, що говорилось навколо. Раск, що прийшов разом з ним, ліг коло його ніг і дивився на нього стривожено.
— Вашу шклянку, капітане д’Оверне. Покуштуйте цього...
— Слава богу, — розгублено відповів капітан, гадаючи, що його про це питають, — рана не дуже небезпечна і кістку не переломлено.
Мимовільне поважання, що ним тішився капітан, тільки й стримало загальний сміх у відповідь на це.
— Отже, тому що ви вже не так глибоко турбуєтесь за Таде, а також через те що ми всі умовились розповідати в товаристві різні речі ції ночи, може, ви, милий друже, нам розкажете історію вашого пса Раска й його власника Бюга... не знаю, як його, — П’єро инакше, чи що?..
На це запитання, півсерйозне, півжартовливе, д’Оверне був би нічого не відповів, якби не загальна підтримка цього прохання з боку всіх.
Кінець-кінцем він таки згодився.
— Я ваше прохання вдовольню, панове, але сподівайтесь тільки на зовсім просту історійку, що в ній я відограю зовсім другорядну ролю. Якщо ви гадаєте, що сердечна
27
