Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/177

мою будучність, що складалась усього лише з одного дня й готувала мені нове нещастя й певну смерть. Мені здавалося, що я змагаюся із страшним кошмарем. Я в себе запитував, чи то можливо, шо все те, що було, — те вже минуло, чи справді я побував сьогодні в жадібному крови таборі — Біасу; чи дійсно я втратив любу свою Марію навіки і чи ця прив'язана до дерева людина, засуджена на смерть, навсправжки Я. І, не вважаючи на всі мої зусилля не піддаватись лише одній саме найстрашнішій думці, я всетаки ввесь час вертався думкою до Марії. Я з одчаєм думав про її долю; я витягувався в своїх путах мов би на те, щоб полетіти до неї на поміч, усе ще сподіваючись, що страшний сон розвіється і що доля не могла присудити їй стільки ж бід і пригод, як мені. Цей рій думок звязаний був із постаттю П'єро, і моя лють проти нього дійшла до крайніх меж; артерії в мене на чолі поналивались кров'ю й ладні були тріснути, розірватись; я себе ненавидів, проклинав і докоряв за те, що не міг хоча б на хвилю поєднати свою дружбу до нього з любов'ю до Марії і, не змагаючись навіть найти причину того його вчинку, коли він кинувся в хвилі Великої Річки, я майже плакав із шкодування, що його тоді не вбив. Він сам умер; я теж мав умерти, і єдина річ, що її мені було в житті шкода — це була помста.