розбійників спочатку мене цікавило, але потім почало пригноблювати. Тимчасом день минав, і в ту мить, як останній ряд армії кінчався, сонце кидало вже прощальний промінь на мідночервоні гранітові скелі околиць.
Біасу виглядав замисленим. Коли огляд прийшов до краю і він оддав останні ділові накази своїм підданцям, а повстанці поховалися в свої бамбукові шатра, ватаг звернувся до мене.
— Парубче, — сказав він мені. — Ти міг оце судити зараз про мою могутність і мій геній. Ось настав і твій час прилучитись до розстріляного Легрі та розповісти йому про цю параду.
— Не від мене залежало, щоб час оцей надійшов швидше, — відповів я йому холодно.
— Ти говориш правду, — зауважив Біасу. Він спинився на одну хвилину, щоб побачити, яке вражіння зроблять на мене його слова, і додав: — Але від тебе залежить, щоб час цей зовсім не настав.
— Як? — скрикнув я здивовано, — що ти хочеш тим сказати?
— Еге ж, — сказав Біасу. — Твоє життя й твоя доля залежить від тебе: ти можеш їх врятувати, якщо хочеш.
