— Покинь своє „монсеньйор“, я тобі повторюю, що не люблю цих аристократичних слівців.
С* хотів спростувати недотепність своїх виразів і наново почав плутатись у якихсь поясненнях.
— Якби ви мене дійсно знали, громадянине…
— „Громадянине“? За кого ти мене вважаєш? — скрикнув Біасу в гніві. — Терпіть не можу цього якобінського жаргону. А, може, ти й є якобінець справді? Подумай про те, що ти розмовляєш із генералісимусом королівських підданців. „Громадянин“… Ах ти, харцизник…
Бідний негрофіл не знав уже, на яку й ступити перед людиною, що однаково не допускала і слова „монсеньйор“, і слова „громадянин“, однаково не любила і висловів аристократичних, і термінології революціонерів.
Він прикипів до місця. Тим часом Біасу, в якого гнів був лише симульований, насолоджувався дуже жорстоко його трудним становищем.
— Горе мені, — нарешті сказав „громадянин-генерал“, — ви дуже поганої про мене думки, шляхетний захиснику непохитних прав цілої половини роду людського…
Вагаючись тепер, як назвати цього ватажка, що гнівався за всі назви, він вирішив ужити
