Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/11

Ця сторінка вичитана

пригадуєте собі, як він мужньо й рівно стояв, мов би на те, щоб зараз піти в танець, а біля нього обіч — цей його пес Раск, що й зараз тут з нами, який зрозумів тоді наші наміри (що до хазяїна свого) і люто стрибнув мені на горло?..

— Ти завжди при цих словах, Таде, — перервав його капітан, — раніш пестив Раска. Ось глянь, як він на тебе дивиться.

— Ви говорите правду, — мовив Таде збентежено,— він дійсно на мене пильно дивиться, цей бідний Раск, але... стара Малагріда мені сказала, що пестити собаку лівою рукою не слід, бо це приносить нещастя.

— Чому ж не пестити правицею? — спитав д’Оверне із щирим здивуванням і вперше звернув увагу на сховану руку й на блідість обличчя в старого Таде.

Збентеженість сержанта подвоїлась.

— З вашого дозволу, капітане, мушу вам пояснити ось що. У вас уже є собака кривий на ногу; отже, я боюсь, що ще й буде сержант зовсім однорукий...

Капітан зірвався з місця:

— Як? Що? Коли? Що ти говориш, мій любий Таде? Однорукий? Ану, гляньмо на твою руку. Однорукий?. Мій боже...

Д’Оверне тремтів; сержант поволі роздвинув одежу, вийняв сховану руку й показав своєму начальникові рану, обмотану закривавленою хусткою.

 

19