Лева, купленим в Европі у принца Лімбурзького.
Сакатрієць-ватажок, до якого мене приведено, був середнього зросту. Його низьке обличчя являло собою мішанину хитрости з жорстокістю. Він змусив мене підійти ближче до себе й дивився на мене кілька хвилин мовчки; далі він почав хихотіти, як гієна.
— Я — Біасу, — промовив він.
Хоч я знав, що почую це ім'я, а проте, не міг не здригнутися при цьому, бо це вирвалося з поганих уст посеред хижацького реготу. Однак, моє обличчя зосталося спокійним і гордим. Я нічого не відповів.
— Ну, що ж? — запитав він попсованою французькою мовою. — Хіба тебе вже посадили на кіл, що ти не можеш зігнути спини в присутності Жана Біасу, генералісимуса завойованих країв і генерал-майора армії його величности? (Тактикою повстанських ватажків був звичай запевняти, що вони б'ються то з наказу короля Франції, то короля Еспанії, то задля революції).
Я схрестив руки на грудях і дивився на нього пильно. Він знов почав хихотіти. Це було в нього звичкою.
— О! О! Ти, здається, не з боягузів і не тратиш мужности. Так от же слухай, що я тобі скажу. Ти з креолів?
— Ні — була моя відповідь, — я — француз.
