досить велику на торбу, та почав зараз же її розвязувати. Це були піястри. Поки негр у траві навколюшках перелічував їх, салдати мене десь повели. Я з цікавістю розглядав їхню військову одежу. Вони носили мундир із товстого сукна, коричневого, червоного й жовтого, пошитого на еспанський лад; свого роду кастиліянська мантера з довгастою червоною кокардою вкривала їх кучеряве волосся. Замість металевого коробка для патронів у них до пояса був пристебнутий патронташ для здобичи. Їхньою зброєю була рушница, шаблюка та кинжал. Згодом я довідався, що це салдати із спеціальної охорони Біасу.
По багатьох блуканнях між куренями табору, що зовсім загороджували проходи, ми наблизилися до входу в грот, висічений самою природою в стрімкій стіні одної з тих скель, що з усіх боків оточували саванну. Велика завіса з тибетської матерії, чи так званого качміру, що відрізняється від иншого матеріалу не барвністю кольорів, а різноманітністю орнаментів та м'якістю зборів, закривала вхід у цю печеру. Печеру оточували два ряди салдатів, одягнутих так, як я казав.
Після обміну паролів із вартовим, що ходив вздовж входу назад і вперед, начальник залоги підняв качмірову завісу і провів мене всередину, спустивши наново завісу так, що вхід закрився.
