Як все Мистець вже оживив у-щерть,
спокійно говорив до нас про смерть.
Казав, край моря, у зеленім гаю
Нехай його на віки поховають:
де цвіти маєм вкрили землю всю,
нїмі і тихі в смерти і в життю —
і де усе в глубокім забуттю, —
де хвилями лиш море миготить
і тихо, тужно плеще і шумить…
Він у нестямі хоче спочивати,
його-ж душа нас має напувати;
де вир житейських буйних перемін
красою блисне нам: там буде він!
Та скрізь йому краса цвіла ласкава,
йому красою сяла кожда мить;
а нам дає її лише проява
і дїйсно ми не вміємо творить…
Усе для нас хмурне, пусте, блїде,
як нам з гори натхнення не прийде.
Як сей не мав-би свого закохання,
що днину тче на чорно і рожево, —
а сей, як би не надїявсь що-рання,
що завтра злинуть з щастєм білі меви, —
як би з нас кождий нишком не страдав
і не тужив, що-не́будь не бажав,
і як би запал, або страх не встиг
в нас запалити блискавиць сяйних, —
