Цю сторінку схвалено
Парис.
Що нам красою хуртовини сила,
як кличе в затишний лиман вітрила…
Тіціянельо
(здоровлячи легким поклоном дївчата, до яких всї звертають ся).
І що волосся є у вас пахуче,
що пояси, як стан ваш огортають,
і ваше тїло чуєм так могучо,
номов для щастя десь музики грають —
значить: це він навчив нас так глядїти.
(Вказуючи на місто в долинї, говорить гірко далї).
Ось там не годні сього зрозуміти!
Ґянїно
(до дївчат).
Він сам? Самого лишимо до ночі?
Лявінїя.
Тепер нїкого бачити не хоче.
Дезідеріо.
Він малював, ще вся душа дрожить!
тепер її ще кождий згук дразнить!
Тіціянельо.
Блаженний час… В таку святу годину
по нього тиха смерть нехай прилине…
Парис.
А образ? Образ свій Мистець скінчить?